Походження української мови

Автор: dilovy · Дата: 8 Март 2009 · Пока нет комментариев

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мер­твих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єд­нуються в 3 підгрупи:

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з пе­ретворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Ук­раїна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Се­реднє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території на­зивалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («україн­ці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьо­годні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та жи­вого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачува­лася розмовними елементами. Внаслідок цього утворила­ся староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю  творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колиш­ній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських реп­ресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

Популярность: 10%

Рубрика: Загальні відомості · Запись имеет метки: ,  



Рекомендую прочитати:
Цікава українська мова. Роздуми з твітера.

На твітері знайшов цікаві роздуми одного твітерянина щодо української мови. Цитую: "цікава українська мова: у школі - вчать (вчитель), а в

Мовна норма

Основною ознакою літературної мови є її унормованість. Норма літературної мови — це сукупність загально­прийнятих правил реалізації мовної системи, які за­кріплюються в

Діалекти

За лексичним розмаїттям, виразовими й словотворчи­ми можливостями українська мова є однією з найбагатших, а за звуковими властивостями — однією з

Література

1.Антисуржик / За ред. О. Сербенської. — Л., 1994. 2.Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. — К.,

Усна й писемна мова

Літературна мова — це складова й невід'ємна час­тина загальнонаціональної мови. Вона виділяється як унормована й оброблена її форма. Літературна мова



Оставить комментарий или два